22 травня 1861 року відбулось перепоховання Тараса Григоровича Шевченка на Чернечій горі поблизу Канева.

Помер 47-річний український поет у Санкт-Петербурзі, там його (на Смоленському кладовищі) спочатку і поховали. Але і друзі Тараса Григоровича, і численні шанувальники його творчості знали про палке бажання поета бути похованим згідно з його «Заповітом», написаним ще в 1845 році, на рідній землі – «Як умру, то поховайте мене на могилі серед степу широкого на Вкраїні милій…».

Після того, як п’ятдесят вісім днів прах Шевченка перебував у Петербурзі, його домовину, згідно із заповітом, за клопотанням Михайла Лазаревського, після отримання ним дозволу в квітні того ж року, було перевезено в Україну й перепоховано на Чернечій горі біля Канева. Труну спочатку привезли до Києва, де з небіжчиком могли попрощатися усі охочі (особливо багато було тоді молоді). З Києва 8 (20 травня) 1861 року останки Кобзаря на пароплаві «Кременчук» перевезли до Канева. Дві доби домовина перебувала в Успенському соборі, а 10 (22 травня), після відслуженої в церкві панахиди, прах віднесли на Чернечу гору.

Тарас Шевченко усе життя і творчість присвятив українському народу. Він пробудив нашу націю зі сну рабства, закликав до боротьби за волю. Тарас Григорович мріяв про ті часи, коли його країна буде незалежною суверенною державою, коли в Україні шануватимуть мову, культуру та історію нашого народу, а люди будуть щасливими. І закликав до цього співвітчизників. Завдяки заповітам Великого Кобзаря українці здобули незалежність і державність рідної країни. Життєдайна поезія Шевченка вселяє в нас надію в майбутнє українського народу і подальше його процвітання.

22 травня 2018 року управління праці взяло участь у заходах, присвячених перепохованню, поклавши квіти до пам’ятника Великого Кобзаря.